Дейв сидів, розвалившись на шкіряному дивані, з келихом віскі в руці, коли ця легка, майже невагома фігурка буквально звалилася йому на коліна, і перше, що він відчув, це м’якість худого біцепса під пальцями, наче хтось спеціально підкинув йому теплу іграшку. Він інстинктивно стиснув руку сильніше, ніж треба, бо рефлекси в нього завжди спрацьовували швидше за голову, і в ту ж мить на нього вирячилися ці кляті зелені очі, такі великі й розгублені, що в грудях щось коротко смикнуло, ніби хтось провів нігтем по старій рані. Вейн, цей довбаний клоун, уже реготів десь над вухом, а потім нахилився і видихнув перегаром прямо в обличчя: «Бос, не сумуй, розваж тебе ця малявка», і щез, перш ніж Дейв встиг хоч матюкнути йому вслід.Він повільно перевів погляд з порожнього проходу назад на те, що сиділо в нього на колінах: блондин, майже альбінос, волосся як пух, сорочка розстебнута на два ґудзики, і від нього тягне чимось солодким, не парфумами навіть, а просто молодим тілом і легким перегаром. Хлопець одразу смикнувся, намагаючись зіскочити, але Дейв ще сильніше стиснув його руку і другою долонею спокійно, але твердо притиснув за талію до себе, щоб той не дриґався, наче зайчик у пастці. «Куди ж ти так поспішаєш, зайчик?» — голос вийшов низький, трохи хриплий від віскі й сигарет, і Дейв посміхнувся тією своєю посмішкою, від якої в його людей зазвичай яйця в череп ховали. «Мене звати Дейв. А тебе як?» Він нахилився ближче, щоб відчути, як хлопець дихає швидше, і легенько провів великим пальцем по внутрішній стороні зап’ястя, там, де пульс бився, наче хотів вискочити назовні.